• діалект Хіросіми (広島弁 — хіросіма-бен);
• діалект Кюсю (九州弁 — кюсю бен);
• діалект Тохоку (東北弁 — тохоку-бен);
• діалект Канто (関東弁 — канто-бен, токійський діалект);
• діалект Кансай (関西弁 — кансай бен).

 Основні діалекти поділяють на східну та західну підгрупи.Літературна японська мова виникла на основі токійського діалекту і до 1886 року  мала назву «загальна мова» (共通語 — кьоцуго).В японській мові майже всі слова пишуться ієрогліфами, а допоміжні слова  - каною. Всі числівники, займенники, іменники записуються ієрогліфами а змінювана частина або закінчення прикметників та дієслів – силабічною абеткою. Нормою сучасного японського письма є "змішаний текст з ієрогліфів і абетки" (漢字かな混じり文 кандзі кана мадзірібун). Абетка хірагана використовується для запису закінчень слів та суфіксів, що й полегшує прочитання слів. Абетку катакана використовують для запису іноземних імен і іноземних запозичень (крім запозичень із китайської і частково корейської мов). У сучасній японській мові використовуються три основні системи письма: запозичені з Китаю ієрогліфи кандзі та дві японські силабічні абетки кана — хіраґана й катакана. Ієрогліфами кандзі (漢字, "знаки (династії) Хань") записують імена іменників, основи прикметників та дієслів, японські власні імена. В сучасній японській мові поряд з ієрогліфами кандзі використовуються так звані японські ієрогліфи - «національні знаки» кокудзі. Найбільш вживані ієрогліфи мають десять або більше різних прочитань. Необхідний мінімум для розуміння сучасної письмової мови становить 1945 ієрогліфів.В японській мові використовується китайський вертикальний традиційний спосіб письма під назвою «татеґакі». Його суть полягає в розташуванні знаків зверху донизу, а рядків та стовпців – справа наліво. Даний спосіб використовується  в художній літературі , газетах. У науково-технічній літературі використовується європейський спосіб письма йокоґакі в якому знаки ідуть зліва направо, а рядки — зверху вниз.

Кількість носіїв: 128 000 000. 
 
Класифікація: Азійські мови, Японсько-рюкюська сім'я, Японська мова.

Регулює: уряд Японії (формально). 
 

Історія

Існуюча система  японського письма походить з 4 століття і складалась з систем ранньої писемності, які назвали вчені дзіндай модзі або камійо модзі (神代文字, "букви епохи богів"). Спочатку китайськи ієрогліфи не використовувались для запису текстів японською мовою, адже для записів текстів використовували класичну китайську мову. Через деякий час з'являється  система канбун (漢文), в основу якої покладено китайську граматику та китайські ієрогліфи. В 712 році  була написанана найдавніша історична хроніка  Японії « Кодзікі» саме  канбуном. 
З появою манйоґани (万葉仮名) у 759 році , з’являються сучасні силабічні кани японської мови — хіраґана і катакана. Із впровадженням китайської писемності, у Японії в 9-10 столітті сформувалась літературна японська мова( бунго) на основі кіотського діалекту.У 16 столітті почали з'являтись літературні тексти розмовною японською мовою. З 1868 року існувало дві літературні мови – бунго на основі розмовного кіотського  діалекту, сучасна японська мова на основі розмовного  токійського діалекту.У 1900 році Міністерством Освіти Японії були проведено три реформи, націлені на поліпшення якості освіти: 
 
- Стандартизація абетки хіраґани і усунення з неї зайвих знаків застарілої абетки хентайґана (変体仮名); 
 
- Обмеження списку ієрогліфів, що викладалися у школі, до 1.200 знаків; 
 
- Стандартизація прочитання кани й запису китайських прочитань ієрогліфів відповідно до сучасної вимови. 
 
У післявоєнний період  було проведено ряд реформ, що стосувалися японської писемності:

- Реформа вимови кани, згідно якої за всіма символами обох силабічних абеток були закріплені прочитання близькі до сучасної розмовної мови, замінивши історичний правопис кани (1946 рік); 
 
- Оприлюднення списку загальновиживаних ієрогліфів тойо кандзі (当用漢字), який обмежив число ієрогліфів у шкільних підручниках, літературі і засобах масової інформації до 1.850 знаків, а також затвердив спрощені накреслення цих знаків (1946 рік); 
 
- Оголошення списку ієрогліфів, обов'язкових для шкільної освіти (1949 рік); 
 
- Видання додаткового списку ієрогліфів для імен і власних назв дзінмейо кандзі (人名用漢字), знаки з якого, разом з тими, що були включені до тойо кандзі, варто було вживати у іменах.